Третя річниця повномасштабної війни в Україні

Третя річниця повномасштабної війни в Україні

Звернення ректора Таврійського християнського інституту до третьої річниці повномасштабної війни в Україні.

Дорогі брати і сестри!

Осмислюючи трирічний період повномасштабної війни, ми маємо визнати, що війна змінила нас, наші сім’ї, нашу країну та наші церкви.

Багато хто з нас втратив рідних – на фронті чи під час нічних атак на мирні українські міста. Ми зіштовхнулися з вимушеною еміграцією та втратами домівок. Війна принесла біль, невизначеність, розчарування. І сьогодні, ми стоїмо перед обличчям нових викликів, пов’язаних з політичною нестабільністю, питанням безпеки та втоми суспільства.

Але війна також змусила нас поставити глибокі богословські запитання. Як нам, церкві Христовій, осмислити ці три роки? Які духовні уроки ми винесли? Які відповіді можемо дати на виклики, з якими ще не зіштовхувалася українська богословська думка?

Втеча чи спротив?

Одним із перших богословських питань, які постали перед християнами, стало питання втечі або спротиву. Залишитися під окупацією чи виїхати? Чинити спротив чи шукати безпеки?

Це питання не нове. Ще в ранній церкві Тертуліан розмірковував про те, чи можна втікати від гонінь або слід залишатися і страждати разом із церквою. Сучасна війна змушує нас переосмислити ці питання. Чи є втеча – втечею від відповідальності? Чи може вона бути мудрим вибором?

Оріген, розмірковуючи про участь християн у війні, говорив про силу молитви, яка є могутнішою за зброю. Але сьогодні ми бачимо капеланів, які служать у ЗСУ, і пасторів, які взяли до рук зброю. Церква в Україні потребує своїх Тертуліанів та Орігенів, які зможуть сформулювати богословську відповідь на ці виклики.

Єдність чи поділ?

Війна принесла не лише біль, а й нові розколи. Українське суспільство сьогодні розділене поглядами на мобілізацію, корупцію, питання мови та патріотизму.

Як церква може стати голосом примирення, не втрачаючи правди? Як говорити про єдність, коли суспільство деформоване. Відповіді на ці питання не можуть дати ні політики, ні військові. Це виклик для богословів, церковних служителів та семінарій.

Пацифізм чи мілітаризм?

Чи може християнин брати до рук зброю? Чи є війна завжди злом, чи може бути справедливою?

Сьогодні ми бачимо пасторів у ЗСУ, та інших пасторів, які стали капеланами на фронті, тому що схиляються до пацифізму. Це питання розділяє навіть християн. Але воно потребує відповіді. І якщо сьогодні багато хто уникає цієї теми, після війни ми не зможемо її замовчувати.

Допомога чи залежність?

На початку війни Україну заполонили гуманітарні організації. Їхня допомога була критично важливою. Але що далі? Як нам, як церкві, навчитися допомагати самим собі, а не жити в постійній залежності?

Історія знає приклади народів, які відроджувалися після війни, і приклади тих, хто залишався залежним від допомоги. Яким буде наш шлях?

Чи працює молитва?

Останні соціологічні опитування показують: українці втрачають віру. Дехто говорить, що молитва не працює, а інші, навпаки, свідчать, що Бог поруч.

Чи означає це, що ми неправильно молилися? Чи молитва – це лише про чудо, чи також про стійкість і силу духу? Як нам поєднати молитву з дією?

Віра і сумнів

Війна актуалізувала важливі богословські питання:

– Як поєднати віру та сумнів?

– Де Бог у стражданнях?

– Чи можна говорити про надію серед руїн?

– Що означає воскресіння у контексті смерті?

Ці питання стоять перед кожним з нас. І ми повинні знайти на них відповіді не лише в академічних кабінетах, але й у реальному житті – у лікарнях, в окопах та серед тих, хто все втратив.

Заклик до молитви

Дорогі брати і сестри! Війна поставила перед нами багато запитань. Одні з них вирішують Збройні Сили України, а інші – церква, семінарії та богослови.

Сьогодні я закликаю вас до молитви:

– за наших військових – тих, хто захищає нас;

– за тих, хто живе в окупації – у страху та небезпеці;

– за тих, хто працює над духовними викликами, що стоять перед нашим народом.

Молімося не лише за перемогу у війні, а й за перемогу в серцях людей. Щоб після цієї війни ми не стали нацією, розбитою ненавистю. Щоб ми навчилися жити не лише в боротьбі, а й у примиренні.

Бо врешті-решт, наша битва – не тільки за територію, а й за душі.

З молитвою

за нашу державу та народ України

ректор Таврійського християнського інституту

Валентин Синій