Богословське та біблійне осмислення війни у світлі Біблійного вчення
Саме під такою назвою, 12 червня ректор Таврійського християнського інституту Валентин Синій прочитав лекцію для студентів та викладачів Євангельської вищої теологічної школи (м. Вроцлав). Під час лекції Валентин Синій зазначив, що осмислення війни має відбуватися крізь призму досвіду та перспективи.
Фрагмент з лекції:
« … У 14 розділі книги пророка Ісаї ми віднаходимо такі слова: «Того дня, коли Господь дасть тобі спокій від твоїх страждань, твого смутку і твоєї тяжкої неволі, в якій ти був змушений служити…» (Іс. 14:3). Ісая, знаходячись у періоді війни, вже відчував радість перемоги. Не лише Ісая писав у час війни. Також під час війни писали пророк Єремія та Аввакум. Книга Суддів також описує війни. Багато в чому книга Суддів – це історія про те, як під час війни з’являлися справжні лідери, та як у періоди миру до влади приходили нечестиві лідери.
У цитованому вірші з книги пророка Ісаї ми можемо спостерігати декілька категорій людей, які проходять через період війни.
Першу категорію становлять люди, які переживають страждання. Страждання – це про Маріуполь, Бучу, Чорнобаївку та десятки інших населених пунктів, які відчули на собі страждання війни. Нещодавно, мені довелося надавати допомогу одній матері та трьом її дітям, у яких на війні загинув батько. Протягом місяця матір дітей не наважувалася повідомити їм про смерть батька. На свято Воскресіння Господнього, після служіння я підвозив їх додому, пригостив морозивом та запитав дозволу поспілкуватися з ними на досить глибоку тему. Я поділився з ними значенням Пасхи у житті людини, я розповів їм, що цей день дає нам надію на зустріч з рідними і буде день, коли вони знову зустрінуться зі своїм батьком.
Я знаю одного пастиря, який протягом 7-8 днів займався захороненням розстріляних мирних жителів, яких російські окупанти розстріляли та залишили їхні тіла просто по серед вулиці. Зараз я не можу назвати ім’я цього служителя та місто у якому це трапилося, оскільки він й до цього часу перебуває в окупації.
Страждання – це про похід старенького дідуся, який, з причини голоду, пішов до річки впіймати рибу, але російський снайпер своїм пострілом обірвав його життя.
Напевно, я не буду розповідати про численні жахи сексуального насильства з яким зіштовхнулися українці в період цієї війни. Я не можу уявити ці страждання.
До другої категорії належать люди, які переживають страх (смуток). Це люди, яким вдалося вирватися з пекла війни і зараз вони знаходяться в безпечному місці або в тилу. Це може бути Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Тернопіль …
Сестра моєї дружини перебувала під бомбардуванням близько 50 днів. Вона проживала поблизу ГЕС і часто їхнє село підпадало під потрійний обстріл. У перші дні після евакуації, вона просто плакала від страху та виказувала необмежену злість. І лише через тиждень вона змогла повернутися до більш спокійного спілкування.
Я спілкувався з чоловіком із Салтівки – це район Харкова, який російські війська обстрілювали більше за інші райони міста. Він з дружиною пробув у бомбосховищі 7 днів. Через місяць після пережитого він й досі прокидається серед ночі від гурткоту сміттєвого баку або іншого звуку від металу.
Я не можу уявити цей страх, проте я знаю що наш Господь проходив через страх і Його піт був кров’яним.
Третя категорія представлена людьми, які переживають жорстоке рабство (тяжку неволю). Це громадяни, які знаходяться в окупації. Це Херсон, Мелітополь, Каховка, Скадовськ …
Окупація – це жорстоке рабство, обмеження в пересуванні, коли тобі, щоб проїхати 80-100 км. територією Херсонської області, доводиться пройти 15-17 блокпостів. Дорога, яка раніше займала 2-3 години, зараз триває цілий день. Проходження блокпостів відбувається з відчиненими вікнами автомобіля, з руками, витягнутими вперед керма.
В окупації тобі не дозволяють вірити, як ти вірив до цього часу. Пастиря євангельських церков досить часто піддаються військовому тиску, їх викликають на допити, церкви обшукують …
Окуповані населені пункти переживають нав’язаний період повторної комунізації, яка подекуди переростає у встановлення пам’ятників Леніну. Чоловіків силоміць можуть забрати і відправити без зброї на передову, дітей можуть просто вивести в Росію і віддати на усиновлення. Цілі родини можуть примусово переселити до Росії.
Також, війна сьогодні ставить перед церквою два ключові питання – як жити під час війни та як жити після війни?
Дозвольте поділитися певними роздумами з першого питання – як жити під час війни?
Перше твердження – нейтралітет під час війни неможливий. У період глобальних катастроф, криз та війн, дотримуватися нейтралітету – просто аморально.
В історії Ізраїля був період, коли він переживав війни, і було місто, яке у цей воєнний період прийняло для себе рішення дотримуватися позиції нейтралітету. Цей нейтралітет був розцінений як відмова виконати важливу історичну місію: «Прокляніть Мероз, – сказав Господній Ангел, – неодмінно прокляніть його мешканців через те, що вони не прийшли на допомогу Господу! Не прийшли допомогти Господу в боротьбі з ворожими воїнами!» Цей текст ми читаємо у 23 вірші 5 розділу книги Суддів.
Я не закликаю вас йти на передову, але закликаю служити суспільству у відповідності до ваших дарів. Якщо протягом цього періоду ти можеш послужити житлом, то послужи ним; можеш утішати – утішай; головне – не залишайся осторонь.
Друге твердження – у період війни ми маємо бути готові до марафону. У сучасному суспільстві ми бачимо багатьох, котрі роблять забіг на коротку відстань. Але у такий складний період нашої історії нам важливо бути марафонцями. Виконуючи наше служіння суспільству, ми маємо розуміти, що якщо ми прагнемо звершувати наше служіння протягом тривало часу, ми маємо обрати правильний темп. Неможливо втримати темп перших днів війни, має бути посильний для нас темп, щоб ми мали змогу звершувати довгострокове служіння.
Якщо ви прагнете до тривало служіння, то його неможливо звершувати одноособово. Для більш ефективного служіння ми маємо об’єднуватися з однодумцями, створювати молитовні спільноти, які здатні підтримувати стійкість нашого служіння. У період війни ми не маємо права обговорювати, хто більше зробив чи хто більше постраждав від війни. Нам потрібно робити те, що ми можемо. Апостол Павло у першому листі до Коринтян пише: «Хіба ви не знаєте, що ті, які біжать на змаганнях, вони всі біжать, але нагороду одержує один? Тож біжіть, щоб і ви її здобули. Кожний, хто змагається, стримується від усього. Вони, щоб одержати тлінний вінець, ми, – щоб нетлінний» (1 Кор. 9:24-25).
Третє твердження – під час війни ми маємо бути відповідальними та мудрими. У період війни люди, що нас оточують, досить вразливі і більшість з нас перебувають у підвищеному емоційному стані. Наша нервова система знаходиться не під шкірою, а над нею. У нашому служіння ми маємо орієнтуватися не лише на результат, але й на процес того, яким чином ми звершуємо наше служіння: «Що тільки робите, робіть від душі, наче для Господа, а не для людей. Знайте, що від Господа одержите нагороду – спадщину, адже служите Господу Христові!» (Кол.3:23-24).
Ми повинні утримуватися від критики людей, з якими сьогодні ми опинилися «в одному човні», бути людиною, котра готова прощати помилки інших. Маємо усвідомлювати, що для багатьох людей ті наші вчинки, що були прийнятними у мирний час, сьогодні можуть бути досить вразливими.
Розмірковуючи над другим питанням (як жити після війни?), вважаю за необхідне вказати на наступне.
Вже сьогодні нам потрібно молитися й думати про те, яку роль виконуватиме церква після нашої спільної перемоги? Нам необхідно вже зараз задаватися питанням на рахунок тієї місії, яка покладена на Божий народ у цей період історії. Ми маємо усвідомлювати, що суспільство, яке витісняє церкву й лишає її активної соціальної позиції, врешті-решт виштовхує її на задвірки.
Після війни має відбутися загоювання ран, перегляд служіння (протягом перших двох років), розвиток горизонтальних зв’язків, мають з’явитися нові лідери та нові інструменти служіння, має підвищитися роль церкви у сучасному суспільстві. І також повинні розуміти, що примирення – неможливе без покаяння.
Напевно, сьогодні ми знову маємо переосмислити питання, які свого часу турбували Дітріха Бонхеффера – це питання істинного християнства. Нам знову необхідно розмірковувати, як у нашому християнському житті ми можемо долати прірву між божественним, трансцендентним та земним, людським. Споглядаючи особистість Христа, Його божественну та людську природу, нам знову необхідно осягнути те, як в особистості нашого Господа були поєднанні два світи.
Сьогодні ми знову маємо поставити питання, які свого часу підіймав Мирослав Вольф, питання про те, що являє собою Божа подоба? Це лише наша схожість на Творця чи це також і наше наслідування відносин Трійці у Її єдності? Якими мають бути наші відносини, щоб ми, як Божий народ, виявляли власним життям присутність нашого Бога? …».
